Ніколь Кохлан має рацію: «позитивне ставлення до тіла» не виходить за межі старих стереотипів | Ріаннон Люсі Косслетт

Нікола Коуглан, відома за роллю у популярному серіалі «Бріджертони», нещодавно висловила своє розчарування через постійну увагу до руху «боді-позитивізму». У відвертому інтерв’ю вона розповіла про зустріч із шанувальником, який, замість того щоб обговорювати її творчість, вирішив зосередитися виключно на її фігурі. Ця ситуація викликала у Коуглан роздратування та висвітлила більш глобальну проблему, з якою стикаються багато жінок: невпинне пильне спостереження за їхніми тілами, яке затьмарює їхні професійні досягнення.

Почуття актриси знаходять відгук у ширшому невдоволенні серед жінок, які втомилися від постійних розмов про образ тіла. Досвід Коуглан є гострим нагадуванням про те, що, незважаючи на прогрес у просуванні різноманітних типів фігури, діалог залишається замкнутим у петлі, яка часто не виходить за межі поверхневої зовнішності. Це не нова боротьба. Багато жінок, які перебувають у полі зору громадськості, як, наприклад, Кейт Вінслет у минулому, стикалися з подібними проблемами, коли їхні таланти та наполеглива праця затьмарювалися дискусіями про їхні тіла.

Рух за позитивне ставлення до тіла, хоч і має добрі наміри, може ненавмисно зосереджувати увагу на тілах, замість того щоб перенести фокус на досягнення, навички та внесок. Коуглан, яка невтомно працювала над своїм ремеслом, вважає пригнічуючим те, що її зовнішність продовжує домінувати в дискусіях про її кар’єру. Цю думку поділяють багато жінок, які відчувають, що їхні професійні зусилля часто відсуваються на другий план через суспільну одержимість зовнішністю.

Виклик полягає у зміні дискурсу. Замість того, щоб зациклюватися на тому, чи є тіло «позитивним» чи «негативним», потрібно створити простір для розмов, які відзначають досягнення жінок у їхніх відповідних сферах. Такі жінки, як Кофлан, хочуть, щоб їх цінували за таланти та наполегливу працю, яку вони вкладають у свою кар’єру, а не лише за те, як вони виглядають. Таке зміщення акценту не лише надасть жінкам більшої сили, а й збагатить суспільні наративи, висвітлюючи різноманітні внески, а не пристосовуючись до застарілих стандартів краси.

Оскільки Кофлан та інші продовжують висловлюватися, є надія на майбутнє, де розмови про жіночі тіла відійдуть на другий план, поступившись місцем дискусіям про їхні таланти та досягнення. Це є закликом до дії для ЗМІ та суспільства, щоб розвивати наратив, що виходить за межі зовнішності, сприяючи створенню середовища, де жінок цінують за їхні навички та досягнення. Ця зміна є вирішальною для майбутніх поколінь жінок, які заслуговують на те, щоб зростати у світі, що цінує їх за те, ким вони є і що вони роблять, а не лише за їхній зовнішній вигляд.